Найголовніша правда прихована у
таємничому випромінюванні невидимого вогню, з якого народжується шедевр. Існує
краса, що ґрунтується на неповному сприйнятті, на таємничості, яка ніколи не
розкриває цілком свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого
вигляду.
У наші часи проза авангардного європейсько-американського мистецтва
перемогла поезію української культури, коріння якої заглиблено в сиву давнину.
Ілля Паньок створює свій тип портрету і надягає
на сучасницю старовинну скіфську прикрасу — золоту пектораль, тим самим
підкреслюючи, що культура завжди має власну форму і зміст, є продуктом творчого
генія народу і несе на собі печатку його історичної долі та етнічного характеру.
Художник захоплюється обличчям моделі,
яке зображено мов би на тлі яскраво–синього неба. Жіночі руки обережно
торкаються пекторалі, що символізує зв’язок між теперішнім і давно минулим.
Кожна подробиця наповнюється глибоким змістом і стає головним компонентом
складної поетичної метафори. Модель ніби сама уособлює одну з перлин, що рясно
спадають з її рук.
Філігранність техніки змушує
насолоджуватися кожною лінією та кожною кольоровою плямою, що з такою любов’ю
моделює обличчя героїні.
